Принцип правової визначеності є одним із основоположних засад права, який передбачає, зокрема, чіткість та зрозумілість законодавства у всіх сферах регулювання суспільних відносин.
16 березня 2018 року набула чинності переважна більшість змін до Кримінального процесуального кодексу України, передбачених Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року (далі — Закон № 2147-VIII). Зокрема, змінено підсудність розгляду клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, розширено коло повноважень слідчого судді в частині призначення експертизи і продовження строків досудового розслідування тощо.
Вказані нововведення достатньо обговорювались в юридичній спільноті і в засобах масової інформації, завдяки чому вже вдалось привернути увагу законодавця на певні незручності і недосконалості частини змін, які призводили до надмірного навантаження окремих судів розглядом клопотань під час досудового розслідування, і як наслідок 22.03.2018 року депутати проголосували за «зміни до змін» та відновили правила підсудності, передбачені статтями 132, 184, 234 КПК України, які існували до прийняття Закону № 2147-VIII.
Але метою даної публікації є аналіз та визначення сфери застосування змін до КПК України внесених Законом №2147-VIII в контексті зворотної дії процесуального закону в часі.
Так, пунктом 4 параграфа 2 «Прикінцевих положень» Закону № 2147-VIII передбачено, що зміни до КПК вводяться в дію через три місяці після набрання чинності цим Законом, не мають зворотної дії в часі та застосовуються до справ, про які відомості про кримінальне правопорушення внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань (далі — ЄРДР) після введення в дію цих змін.
На перший погляд наведене положення є начебто зрозумілим: застосовуємо нові положення закону до кримінальних правопорушень, внесених до ЄРДР після 15.03.2018 року. Але за яким законом слід розглядати і вирішувати слідчому судді справи по кримінальним правопорушенням, які були внесені до ЄРДР раніше, закон відповіді не містить. Звичайно, обґрунтовано можна припустити, що в такому випадку необхідно керуватись положеннями КПК у редакції до 16.03.2018 року, і така думка є пануючою у суддівській спільності.
Але, на думку автора, аналізуючи дане питання, необхідно звернути увагу на статтю 5 КПК України, яка визначає загальні положення дії кримінального процесуального закону в часі, і регламентує, що процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. Допустимість доказів визначається положеннями цього Кодексу, які були чинними на момент їх отримання.
Наведене свідчить, що норми «Прикінцевих положень» Закону № 2147- VIII, які забороняють зворотну дію в часі прийнятих до КПК змін, не узгоджуються з положеннями статті 5 КПК України, які констатують обов’язковість застосування тільки чинного процесуального закону на момент початку виконання дії або прийняття рішення, і не передбачають винятків з цього правила.
Частиною 2 ст. 1 КПК України передбачено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
Частиною 3 ст. 9 КПК України, яка визначає принцип законності, регламентовано, що закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу.
На думку автора, «Прикінцеві положення» Закону № 2147-VIII не можна вважати частиною КПК України, а необхідно враховувати як положення закону, який стосується кримінального провадження і який в будь-якому випадку не може суперечити нормам КПК.
Відповідно, викликає сумнів обґрунтованість застосування пункту 4 параграфу 2 «Прикінцевих положень» Закону № 2147-VIII, а також правомірність подальшого застосування положень КПК України в редакції до 16.03.2018 року, які втратили чинність з моменту набрання сили новими нормами. Крім того, Законом не передбачено збереження дії положень КПК в редакції до 16.03.2018 року або можливість їх застосування при здійсненні кримінального провадження.
На додаток необхідно також врахувати частину 6 ст. 9 КПК, відповідно до якої у випадках неоднозначного або суперечливого регулювання питань кримінального провадження перевагу мають загальні засади кримінального провадження, серед яких, зокрема, засада законності і пріоритет положень КПК України перед іншими законами.
Слід зазначити, що суперечливість наведених питань закладає одночасно ризик і подальшу дискусію щодо допустимості здобутих в рамках досудового розслідування доказів. Зокрема, чи буде вважатися правомірним призначення і проведення експертизи після 15.03.2018 року навіть і щодо кримінального правопорушення внесеного до цієї дати, але на підставі постанови слідчого, а не на підставі ухвали слідчого судді, як це передбачено чинним КПК. Такі ж питання можуть стосуватись продовження строків досудового розслідування та наявності права на оскарження повідомлення про підозру, яке передбачене нормами КПК в новій редакції.
Законодавчі прогалини вже не вперше «лягають на плечі» судової влади, яка шляхом спроб та помилок має визначитись із правильним застосуванням закону та спробувати виробити однакову практику. Але, на думку автора, систематичне вирішення недосконалості закону за допомогою правозастосування не є нормальним у правовій державі і шкодить інтересам осіб, які потребують невідкладного захисту. А тому з метою однакового застосування норм права і забезпечення правової визначеності є необхідним вдосконалення процесу підготовки законопроектів, зокрема, узгодження і попереднього обговорення їх з практиками.
Діденко Євген Володимирович,
суддя Приазовського районного суду Запорізької області
_03_03.png)
