Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду про поновлення на роботі і відмовив у позові, зазначивши, що на момент укладання позивачем контракту про добровільний вступ на військову службу часткова мобілізація не проводилася, оскільки закінчилася 17 серпня 2015 року, особливий стан в Україні не був запроваджений, як не був оголошений і воєнний стан, а тому вимоги позивача є необґрунтованими. Укладання військового контракту особою, що не була призвана на військову службу під час мобілізації в особливий період, не передбачає збереження гарантій, визначених ст. 119 КЗпП України.
20 червня 2018 року, розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився з таким правовим висновком апеляційного суду, скасував його і залишив у силі рішення суду першої інстанції, зазначивши таке.
Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи там, де вони працювали на час призову.
Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав і гарантій, передбачених нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються законами України: «Про оборону України», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Зі змісту ч. 3 ст. 119 КЗпП України можна зробити висновок, що поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.
Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав, що не було враховано судом апеляційної інстанції при винесенні рішення.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у цивільній справі № 323/1252/17 (касаційне провадження № 61-844св17) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/74963434.
За повідомленням прес-служби суду
_03_03.png)
