Узагальнення правових позицій Верховного Суду, які стосуються питань призначення кримінальних покарань
Питання призначення кримінального покарання є важливим елементом судочинства, з яким неодмінно стикається суд і учасники кримінального провадження. За своєю сутністю, покарання є адекватною реакцією держави на вчинення особою кримінального правопорушення, що має демонструвати суспільству нетерпимість до вчинення злочинів та надавати особам впевненість у здатності держави надати потерпілим особам захист і забезпечити належну сатисфакцію. Не зважаючи на відносну усталеність норм кримінального права, порівняно з іншими галузями, у судовій діяльності постійно виникають складні питання стосовно правильного призначення покарання та періодично трапляються помилки, які стають підставою для скасування вироків вищими інстанціями.
У зв’язку з цим, Приазовським районним судом Запорізької області приділено увагу аналізу основних правових позицій Верховного Суду у даній темі.
ФАКТИ СПРАВИ.
Перша інстанція. Вироком суду першої інстанції особу засуджено за вчинення ряду крадіжок (ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК України), які за часом були вчинені як до, так і після постановлення вироку суду, яким обвинувачений раніше був звільнений від відбування покарання з випробуванням, тобто частина злочинів скоєна в період іспитового строку.
Місцевий суд призначив покарання у виді позбавлення волі за: ч. 2 ст. 185 КК - на строк 2 роки, ч. 3 ст. 185 КК - на строк 3 роки 3 місяці. На підставі ч. 4 ст. 70, ч. 1 ст. 71 КК за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання, призначеного за вироком указаного суду від 23 червня 2015 року, - 3 місяці позбавлення волі, і за сукупністю вироків визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.
Апеляційний суд. Переглядаючи справу апеляційний суд змінив вирок: призначив особі покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 185 КК - на строк 2 роки, за ч. 3 ст. 185 КК - на строк 3 роки 3 місяці; на підставі ч. 4 ст. 70 КК у строк покарання, призначеного за сукупністю злочинів, зарахував покарання, частково відбуте за попереднім вироком, і призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 3 місяці; відповідно до ч. 1 ст. 71 КК до покарання, призначеного за новим вироком, частково приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком і визначив особі остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. У решті вирок місцевого суду залишено без змін.
Об’єднана палата Касаційного кримінального суду. Справа була передана до Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Другою судовою палатою у зв’язку з незгодою з правовою позицією, висловленою раніше Першою судовою палатою у іншій справі.
Переглядаючи справу, касаційний суд констатував неправильність застосування судами нижчих інстанцій ч. 4 ст. 70 КК України.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
Коли після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші - після постановлення першого вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК:
1) спочатку - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку;
2) після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК,
3) потім - за сукупністю злочинів, вчинених після постановлення першого вироку;
4) і остаточно - за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 цього Кодексу. У кримінально-правовій ситуації, коли вчинення нового злочину в період іспитового строку стає фактичною підставою для визнання (скасування) призначеного за попереднім вироком покарання у виді позбавлення волі, від відбування якого звільнялась особа, таким що належить відбувати реально, його самостійне виконання при застосуванні ч. 4 ст. 70 КК не допускається за наявності підстав для подальшого призначення остаточного покарання за правилами ч. 1 ст. 71 вказаного Кодексу.
2.1 При призначенні особі покарання є неприпустимим посилання у вироку суду на раніше притягнення особи до кримінальної відповідальності, у випадку погашення такої судимості.
2.2 Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. (справа № 647/1831/15-к, постанова судової палати від 27.09.2018 року).
ФАКТИ СПРАВИ.
Вироком суду першої інстанції особа засуджена за ч. 3 ст. 309 КК України до п’яти років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України особу звільнено від відбування покарання з випробовуванням з іспитовим строком на 3 роки та покладено на нього обов'язки, передбачені п.п. 2, 3, 4 ч. 1 ст. 76 КК України.
Вироком Апеляційного суду вирок місцевого суду в частині призначеного покарання скасовано і постановлено новий вирок, яким особі призначено покарання за ч. 3 ст. 309 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років. У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.
Призначаючи особі реальне покарання, апеляційний суд мотивував своє рішення, зокрема тим, що обвинувачений раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення аналогічного умисного злочину, але належних висновків для себе не зробив, та що предметом злочину є наркотичні засоби в особливо великих розмірах.
Касаційний суд, переглядаючи справу не погодився з висновком апеляційного суду, змінив вирок і звільнив особу від відбування покарання з випробуванням.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
Посилання у вироку суду при призначенні покарання на те, що обвинувачений раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення аналогічного умисного злочину є неприпустимим, оскільки з матеріалів кримінального провадження вбачається, що засуджений є особою, яка відповідно до ст. 89 КК України не має судимості.
Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Оскільки обвинувачений був засуджений за ч. 3 ст. 309 КК України за незаконне виготовлення, придбання, зберігання наркотичних засобів без мети збуту в особливо великих розмірах, то врахування апеляційним судом при призначенні винному покарання того, що предметом злочину є наркотичний засіб в особливо великих розмірах, суперечить наведеним вимогам закону та є неприпустимим.
ФАКТИ СПРАВИ.
Вироком суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України і призначено покарання у виді чотирьох років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України особу звільнено від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки.
За обставинами справи, обвинувачений вчинив викрадення велосипеду, який знаходився біля футбольних воріт стадіону, під час вчинення крадіжки був помічений сторонніми особами, але не зважаючи на це не зупинився, і зник з місця злочину разом з велосипедом, чим заподіяв шкоду потерпілому на суму 10 000 грн.
Звільняючи особу від відбування покарання з іспитовим строком, суд першої інстанції виходив з позитивної характеристики обвинуваченого, даних про стан його здоров’я, відсутність даних про його зв’язки з антигромадськими елементами, відсутність претензій з боку потерпілого.
Не погоджуючись із судовими рішеннями прокурор подав касаційну скаргу.
Касаційний суд за результатом перегляду скасував рішення судів і призначив новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
В своїй постанові касаційний суд зазначив, що обвинувачений попередньо двічі притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення особливо тяжкого злочину проти власності, а також таємних викрадень чужого майна, за які його суд на підставі ст. 75 КК України звільняв від відбування покарання з випробуванням, однак це не призвело до позитивних змін в його особистості і не створило у нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки у суспільстві, оскільки після закінчення іспитового строку він знову вчинив злочин проти власності.
Окрім того, непереконливим є і посилання у рішеннях судів обох інстанцій на відсутність у потерпілого претензій до обвинуваченого, оскільки останній був затриманий разом із викраденим велосипедом, який в подальшому слідчим повернуто потерпілому для зберігання до завершення кримінального провадження.
Посилання на стан здоров'я, як обставину, яка свідчить про можливість відбування покарання без ізоляції від суспільства, у вироку не конкретизовані й висловлені загальним формулюванням без належного підтвердження таких відомостей.
Таким чином, висновки суду про можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням суперечать принципу справедливості покарання і не відповідають його меті - виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів як ним, так і іншими особами.
ФАКТИ СПРАВИ.
Вироком місцевого суду особу засуджено за ч. 2 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК до покарання у виді штрафу в розмірі триста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 5100 грн; за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК до покарання у виді штрафу в розмірі п'ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8500 грн. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом повного складання покарань визначено остаточне покарання у виді штрафу в розмірі вісімсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 13600 грн.
За обставинами, обвинувачений у вечірній час доби, діючи повторно, проник у підсобне приміщення біля входу у під'їзд будинку, звідки таємно викрав належні потерпілим велосипеди. Всього мало місце сім епізодів таких крадіжок.
Згідно з вироком, обираючи засудженому покарання, суд врахував повне визнання ним своєї вини, незадовільний стан здоров'я, відсутність до засудженого претензій з боку потерпілих, а також пом'якшуючі покарання обставини - щире каяття, сприяння слідству та добровільне відшкодування завданих збитків.
Ухвалою апеляційного суду вирок місцевого суду залишено без зміни, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення. В порядку ч. 2 ст. 404 КПК виключено із мотивувальної частини вироку посилання на встановлення обставини, що обтяжує покарання - повторність злочинів.
Не погодившись з судовими рішеннями прокурор подав касаційну скаргу.
Касаційний суд за результатом перегляду скасував рішення апеляційного суду і призначив новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
Виходячи зі змісту ст. 69 КК, призначення більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції відповідної норми, можливе лише у тому випадку, коли встановлені по справі обставини, що пом'якшують покарання, настільки істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно несправедливим.
Разом з тим, рішення про призначення особі на підставі ст. 69 КК більш м'якого виду покарання, не зазначеного у санкціях ч. 2 та ч. 3 ст. 185 КК, суд належним чином не мотивував, не обґрунтував підстав, з яких він дійшов висновку про явну несправедливість призначення особі покарання у межах санкцій вказаних норм, або навіть у межах, встановлених для відповідних видів покарань у Загальній частині КК.
Враховуючи, що обвинувачений був раніше судимий за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, однак належних висновків для себе не зробив, на шлях виправлення не став, натомість під час іспитового строку за попереднім вироком на протязі часу менш ніж пів року знову вчинив сім крадіжок, висновок суду про те, що встановлені у справі пом'якшуючі покарання обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчинених злочинів є необґрунтованим. Таким чином, на думку колегії, положення ст. 69 КК щодо обвинуваченого застосовані неправильно, що призвело до м'якості призначеного йому покарання.
Крім того, як убачається з матеріалів справи, попереднім вироком особі було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки та на підставі ст. 75 КК звільнено від його відбування з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік. За змістом ч. 3 ст. 78 КК у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину вказане розцінюється як порушення умов застосування ст. 75 КК, а тому суд у такому випадку призначає покарання за правилами, передбаченими у статтях 71, 72 КК.
З огляду на це, призначивши особі покарання за нові злочини, суд згідно з вимогами ч. 1 ст. 71 КК повинен був повністю або частково приєднати до нього невідбуту частину покарання за попереднім вироком, але цього не зробив.
ФАКТИ СПРАВИ.
Вироком місцевого суду двох осіб засуджено за ч. 3 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ст.75 КК України осіб звільнено від відбування покарання з випробуванням іспитовим строком на 2 роки. Стягнуто солідарно на користь потерпілого 20 000 грн. моральної шкоди.
За обставинами справи, осіб визнано винуватими в тому, що вони діючи за попередньою змовою групою осіб разом з невстановленою особою, шляхом обману щодо своїх дійсних можливостей та намірів, в приміщенні відділення ПАТ «ПриватБанк», заволоділи грошовими коштами потерпілого у сумі 165 200 грн., пообіцявши йому здійснити обмін цих грошових коштів на долари США за вигідним курсом, що не мали намірів робити.
Вироком апеляційного суду вирок суду першої інстанції скасовано в частині призначеного покарання із застосуванням ст.75 КК України скасовано. Ухвалено новий вирок, яким постановлено вважати осіб засудженими за ч.3 ст.190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. В решті вирок залишено без зміни.
Не погодившись із вироком, захисники подали касаційні скарги.
Касаційний суд за результатом перегляду залишив вирок апеляційного суду без змін.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
У своїй постанові касаційний суд, серед іншого, вказав, що апеляційний суд правильно зазначив, що районним судом не в повній мірі враховані конкретні обставини справи, зокрема те, що засуджені не працювали і не займалися будь-якою суспільно-корисною працею, умисний тяжкий злочин вчинили з корисливих мотивів, до його вчинення заздалегідь ретельно готувалися, завчасно розподілили ролі між собою, що значно підвищує суспільну небезпеку їх дій.
Більш того, у даному кримінальному провадженні хоча і визнано обставиною, яка пом'якшує покарання засуджених, їх щире каяття у вчиненому злочині, проте така обставина носить лише формальний характер. Так, розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження. Однак, всупереч твердженням захисників, у матеріалах справи відсутні дані на підтвердження того, що засуджені відшкодували збитки потерпілому.
ФАКТИ СПРАВИ.
Вироком місцевого суду осіб засуджено кожного до покарання у виді позбавлення волі: за частиною 3 статті 185 КК - на строк 4 роки; за частиною 3 статті 186 КК - на строк 5 років. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, кожному із засуджених визначено остаточне покарання у виді позбавлення на строк 5 років. Відповідно до статті 75 КК обох засуджених звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки. Одного з обвинувачених виправдано за частиною 2 статті 185 КК.
За обставинами, осіб визнано винуватими у вчиненні за попередньою змовою між собою та іншими особами повторно ряду злочинів проти власності (всього 11 епізодів).
Апеляційний суд частково задовольнивши апеляційну скаргу прокурора, скасував вирок суду першої інстанції в частині призначеного особам покарання і ухвалив новий вирок, яким призначив кожному із засуджених покарання у виді позбавлення волі: за частиною 3 статті 185 КК - на строк 4 роки; за частиною 3 статті 186 КК - на строк 5 років. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, кожному із засуджених визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. У решті вирок місцевого суду залишено без змін.
Не погодившись із вироком, захисники подали касаційні скарги.
Касаційний суд за результатом перегляду залишив вирок апеляційного суду без змін.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
У своєму рішенні касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про неможливість застосування до обвинувачених ст. 75 КК України. Серед іншого, зазначив, що при визначенні ступеня тяжкості вчинених злочинів апеляційний суд виходив із того, що вони відповідно до статті 12 КК відносяться до категорії тяжких. Крім того, суд урахував значну кількість вчинених особами корисливих злочинів та дійшов обґрунтованого висновку, що їх злочинна діяльність має систематичний характер і свідчить про підвищену суспільну небезпечність засуджених. З огляду на ці обставини в їх поєднанні з характером установлених конкретних дій винних апеляційний суд визнав неможливим досягти мети попередження вчинення злочинів й виправлення засуджених без ізоляції їх від суспільства.
Водночас, касаційний суд не погодився з позицією апеляційного суду, який визнав, що наявність лише однієї з перелічених у пункті 1 частини першої статті 66 КК пом'якшуючих обставин, а саме щирого каяття, за відсутності іншої - з'явлення із зізнанням, унеможливлює застосування правил статті 69-1 цього Кодексу при визначенні розміру покарання. Суд вважає, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з'явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Разом із тим, враховуючи, що призначені особам покарання не перевищували двох третин максимальних строків, передбачених відповідними санкціями зазначених норм закону, Суд не вважає, що положення статті 69-1 КК у цьому випадку порушені апеляційним судом.
ФАКТИ СПРАВИ.
Вироком місцевого суду двох осіб засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України кожного до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК України осіб звільнено від відбування покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку кожному тривалістю 2 роки.
Згідно з вироком суду першої інстанції осіб засуджено за те, що вони, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, діючи за попередньою змовою, шляхом вільного доступу проникли до сараю домоволодіння, звідки таємно викрали кукурудзяне зерно вагою 40,6 кг загальною вартістю 150 грн 22 коп.
Апеляційним судом зазначений вирок змінено, перекваліфіковано їх дії з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 1 ст. 162 КК України та призначено кожному покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК України осіб звільнено від відбування покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку кожному тривалістю 2 роки.
Перекваліфіковуючи дії засуджених з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 1 ст. 162 КК України апеляційний суд вказав, що на час вчинення злочину, вартість викраденого майна, яка тягнула кримінальну відповідальність становила 137 грн. 80 коп. Однак, на час постановлення вироку був прийнятий Закон України «Про державний бюджет на 2017 рік» відповідно до якого був збільшений розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому відповідно збільшено розмір вартості викраденого майна, який тягне кримінальну відповідальність до 160 грн. Із урахуванням того, що засуджені викрали майно на суму 150 грн. 22 коп., що на час постановлення вироку не становило розміру вартості викраденого майна, яка тягнула кримінальну відповідальність, то в їхніх діях відсутній склад злочину, передбачений ч. 3 ст. 185 КК України, а є склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 162 КК України.
Не погодившись із рішенням апеляційного суду прокурор подав касаційну скаргу.
Касаційний суд за результатом перегляду скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
Касаційний суд у своєму рішенні зазначив, що на час вчинення злочину, ухвалення вироку та перегляду цього судового рішення в апеляційному порядку ст. 185 КК України, яка встановлює злочинність та караність діяння за вчинення крадіжки, не змінювалася.
Закон України «Про державний бюджет на 2017 рік» не є законом про кримінальну відповідальність, а тому його прийняття у цьому конкретному випадку не поліпшувало становище засуджених, що відповідає рішенню Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року справа №1-3/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі).
За таких обставин, суд апеляційної інстанції неправильно застосував вимоги ст. 5 КК України та передчасно дійшов висновку про необхідність перекваліфікації дій осіб.
ФАКТИ СПРАВИ.
Вироком місцевого суду особу засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі за ч.1 ст.135 КК — на 2 роки; за ч.2 ст.286 КК — на 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки. На підставі ст.70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено покарання у вигляді позбавлення волі на 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.
За обставинами справи, особу визнано винуватим в тому, що перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, керуючи автомобілем Daewoo Lanos, порушив вимоги пп.2.3 «б» 12.3, 12.4, 13.3 Правил дорожнього руху (в редакції від 21.10.2015), був неуважним, не стежив за дорожньою обстановкою та, відповідно, не реагував на її зміну, у темну пору доби, під час виникнення небезпеки для його руху, яку він об’єктивно спроможний був виявити, не вжив заходів для зменшення швидкості аж до повної зупинки транспортного засобу, під час руху в населеному пункті перевищив допустиму швидкість 60 км/год., під час обгону не дотримався безпечного інтервалу, щоб не створювати небезпеки для дорожнього руху, та здійснив наїзд на потерпілого, який рухався на велосипеді «Салют» у попутному напрямку. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди велосипедист отримав тілесні ушкодження, від яких помер на місці пригоди. Засуджений, на порушення вимог пп.«а», «г» п.2.10 ПДР, не зупинив керований ним транспортний засіб, не вжив заходів для надання першої медичної допомоги потерпілому, не викликав карету швидкої медичної допомоги та з місця пригоди втік.
Ухвалою апеляційного суду вирок місцевого суду щодо змінено: остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки. На підставі ст.75 КК особу звільнено від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки.
Не погодившись із рішенням апеляційного суду прокурор подав касаційну скаргу.
Касаційний суд за результатом перегляду скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
У своєму рішенні касаційний суд констатував, що суд апеляційної інстанції, пом’якшуючи покарання, неправильно застосував вимоги ст.75 КК. Зокрема, пом’якшуючи призначене особі покарання із застосуванням ст.75 КК, апеляційний суд належним чином не врахував конкретних обставин справи та ступінь тяжкості скоєних злочинів та, зокрема, грубе порушення ПДР при керуванні транспортним засобом, а також те, що це потягло за собою тяжкі наслідки у вигляді смерті потерпілого.
Одночасно усупереч вимогам ст.75 КК рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням належним чином не мотивовано і не вказано, які дані про особу засудженого дають підстави для висновку про можливість його виправлення без відбування покарання. Ті позитивні дані про особу, на які послався суд апеляційної інстанції, а також стан здоров’я засудженого, були враховані при визначенні місцевим судом виду та міри покарання за ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК.
Застосовуючи ст.75 КК та звільняючи особу від відбування основного покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку, апеляційний суд не вказав інших обставин, не врахованих місцевим судом, які б свідчили про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. З огляду на це колегія суддів уважає безпідставним призначення апеляційним судом Особі 2 покарання із застосуванням ст.75 КК.
Те, що потерпілі подали до апеляційного суду заяви з проханням призначити особі покарання, не пов’язане з позбавленням волі, не свідчить про їхню позицію щодо можливості звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.
ФАКТИ СПРАВИ.
Ухвалою місцевого суду, залишеною без змін апеляційним судом, особу звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, на підставі ч. 4 ст.309 КК України, а кримінальне провадження закрито у зв'язку зі звільненням його від кримінальної відповідальності.
Звільняючи особу на підставі ч. 4 ст. 309 КК України від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, суд указав, що обвинувачений перебуває на обліку в лікаря-нарколога з 2016 року з діагнозом: розлади психіки та поведінки внаслідок вживання канабіноїдів. При цьому особа добровільно звернувся до Обласного комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний державний клінічний диспансер», де згідно з довідкою від 08 листопада 2016 року № 3403 з 20 жовтня 2016 року до 02 листопада 2016 року перебував на обстеженні в стаціонарному відділенні з діагнозом «розлади психіки та поведінки спричинені вживанням канабіноїдів, вживання речовини пов'язане зі шкодою для здоров'я». Лікування отримував відповідно до стандартів надання наркологічної допомоги хворим. На лікування особа звернувся добровільно, по скеруванню нарколога.
Не погодившись із рішеннями судів прокурор подав касаційну скаргу.
Касаційний суд за результатом перегляду скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
У своєму рішенні, серед іншого, касаційний суд зазначив, що вирішуючи питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК України суду необхідно з'ясовувати, чи дійсно особа страждала на наркоманію і потребувала лікування від неї, чи дійсно вона звернулась до лікувального закладу і розпочала лікування добровільно, а не вимушено і чи дійсно ставила за мету вилікуватися від наркоманії, а не ухилитись у такий спосіб від кримінальної відповідальності за вчинений злочин.
Так, з матеріалів провадження вбачається, що під час підготовчого судового засідання особа повністю визнав свою вину у вчиненні злочину, в якому він обвинувачувався органами досудового розслідування, тобто у придбанні та зберіганні без мети збуту наркотичних засобів, а також не заперечував проти закриття кримінального провадження щодо нього з нереабілітуючих підстав.
Відповідно до Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 року №62/95-ВР медичне обстеження - обстеження особи в стаціонарних умовах з метою встановлення діагнозу «наркоманія»; добровільне лікування - лікування від наркоманії, яке здійснюється за згодою хворого або його законного представника; якщо в результаті медичного огляду чи медичного обстеження встановлено, що особа, яка зловживає наркотичними засобами або психотропними речовинами і відносно якої встановлено діагноз «наркоманія», потребує лікування, у тому числі в стаціонарних або амбулаторних умовах, лікар-нарколог зобов'язаний запропонувати такій особі пройти курс добровільного лікування і видати направлення до наркологічного закладу для такого лікування.
Суд апеляційної інстанції не перевірив і належним чином не спростував твердження прокурора про те, що при прийнятті рішення про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК України поза увагою місцевого суду залишилося те, що в довідці ОКЗ ЛОР «Львівський обласний державний клінічний диспансер» вказано, що особа звернувся до зазначеного медичного закладу за направленням лікаря-нарколога та проходив медичне обстеження в стаціонарному відділенні, що відповідно до норми Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 року № 62/95-ВР проводиться з метою встановлення відповідного діагнозу.
Одночасно у довідці, виданій Пустомитівською центральною районною лікарнею № 397 від 22 грудня 2016 року про перебування особи на обліку в лікаря-нарколога, не вказано день і місяць взяття його на облік. Не з'ясування цієї обставини ставить під сумнів перебування обвинуваченого на обліку в лікаря-нарколога до моменту звернення за медичною допомогою до ОКЗ ЛОР «Львівський обласний державний клінічний диспансер», де він проходив медичне обстеження, та відповідно потребування ним лікування.
Суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив і не спростував доводи апеляційної скарги прокурора та постановив ухвалу, яка не відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
ФАКТИ СПРАВИ.
Вироком суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою і засуджено за: ч. 1 ст. 185 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік; ч. 2 ст. 185 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК України особу звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. На підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» від 08 квітня 2014 року особу звільнено від відбування призначеного їй за вказаним вироком покарання.
Не погоджуючись із судовими рішеннями прокурор подав касаційну скаргу.
Касаційний суд за результатом перегляду залишив ухвалу апеляційного суду без змін.
ПОЗИЦІЯ КАСАЦІЙНОГО СУДУ.
Відповідно до п. «в». ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» від 08 квітня 2014 року звільненню від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк підлягають, зокрема, особи, не позбавлені батьківських прав, які на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років.
Частиною 2 ст. 9 Закону України «Про амністію у 2014 році» від 08 квітня 2014 року визначено, що він застосовується й щодо осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням.
Тому, касаційний суд прийшов до висновку, що доводи касаційної скарги прокурора не заслуговують на увагу.
Узагальнення підготував суддя Приазовського районного суду Запорізької області Є.В. Діденко
_03_03.png)
